Великдень

«Гей, дівчатка, весна-красна, зілля зелененьке…»

                                                 Олена Громова

Одним з найбільших і найурочистіших календарних свят серед українського народу є Великдень – Світлий Празник Христового Воскресіння. Це свято багате на церковно-обрядові та народні звичаї. З ним пов’язано багато традицій, ритуалів та символів.

Другий день великодніх свят є одним з найцікавіших та найактивніших для молоді. Його часто називали: обливаний, поливаний, водяний понеділок чи волочильний. За традицією цього дня люди відвідували один одного, христосувались, дарували писанки, крашанки, паски, калачі. Як зазначає Олекса Воропай, назва волочильний збереглась завдяки тому, що в цей день  парубки ходили - «волочилися» від хати до хати за писанками, при цьому залицялися та придивлялися до дівчат. Адже, закінчився піст і розпочинався період коли могли і засватати. Дітки ходили в гості до хресних батьків, онуки до бабусь, несучи їм гостинці – паски, струцлі, пироги та крашанки. Такий самий гостинець («волочільне») їм давали з собою, тому в багатьох регіонах України цей понеділок ще називався - «волочебним».

На Холмщині хлопці ходили від хати до хати з віншуванням: «Христос воскрес! Віншуємо з Великодньом! Здоров'я і всього доброго, жебись ви дочекали здорово од Великодня до Перевод, од перевод на безроку до сто літ, од сто літ поки воля Божа!» Господар дарував їм пару свячених яєць, а як у хаті була дівчина, то парубки обливали її водою і вимагали від неї писанки.

На Львівщині парубки в ніч з неділі на понеділок обходили хати і зупинившись під вікнами, співали дівчатам величальних пісень «риндзівок», за що дівчата обдаровували їх писанками.

«Тобі, Ганунейко, риндзівка,

А нам писанок кобівка.

Тобі, Ганунейко, виградзанє,

А нам писанок ціле дзбанє.

Тобі, Ганунейко, красна піснь,

А нам писанок сорок і шість».

По закінченню віншування дівчина виносила хлопцям кілька писанок і гроші.

Але найцікавішим із всієї обрядовості був звичай обливатися водою на другий день свят, який побутував по всій Україні. Це є типове весняне очищення водою, подібне до зимового на Водохреща, літнього на свято Івана Купала, що має давні праслов'янські корені. На Гуцульщині, Закарпатті, Буковині, Покутті ще до сходу сонця дівчата йшли умиватися, а хто і купатися у річках, потоках, біля криниць. Хлопці підстерігали дівчат коло води і обливали їх «аби врода не в’янула», а дівчата обливали хлопців, аби їм хазяйство велося. Дівчата старалися відкупитися від хлопців писанками, крашанками, а на Гуцульщині ще й сирними кониками, аби не дуже обливали їх. Вважалося, що хлопець, який обливає дівчину, хоче одружитися з нею. Треба зазначити, що на Гуцульщині ще в кінці ХІХ на поч. ХХ ст. такого звичаю не було, з'явився він значно пізніше. Відомий дослідник Гуцульщини Володимир Шухевич відмічає, що одяг гуцулів був занадто коштовним, щоб його обливати водою.

На Закарпатті в понеділок обливали водою хлопці, а у вівторок – третій день свят – обливали дівчата, бо вважалося, що в такий спосіб можна накликати весняний дощ. Нині на Львівщині та Закарпатті, Тернопільщині молодь використовує парфуми, залицяючись одне до одного.

На Бойківщині та Буковині під церквою, ввечері на гаївках хлопці з виготовлених бузинових бризкалок обливали дівчат. У Львові молодь до сьогодні, накуплявши сучасних пластикових бризкалок, обливає всіх в понеділок, вітаючи із Великоднем, і в такий спосіб відтворюючи давню традицію. У нашому музеї можна побачити автентично виготовлену «сикавку» - циліндричний пристрій для обливання водою, привезений нашими етнографами з Львівщини. В минулому році ми спробували показати нашим відвідувачам її в дії. Вражає те, що потік води досягає близько 6 м. довжини покриття.

Після обіду молодь збиралася коло церкви, палила багаття – «клала ватру», водила веснянки, гаївки. Діти гралися крашанками в ігри – в «котка», «набитки», «кидка», «відгадки» тощо. Готували собі «моцаки» - яйця, залиті воском, які використовували для гри в «навбитки». Старші жінки в іграх участі не брали. Молодь, а вслід за ними і маленькі діти, на свята ходили навколо села, на вигони чи біля церкви співали веснянки «гаївки», водили «Кривого танця», «Коструба», «Жучка» та інші.

Магічною силою наділялися на свято і церковні дзвони, вважалося якщо постояти під великим дзвоном у великодні дні, то обов'язково наберешся сили, міцності та здоров'я на цілий рік. Кожен селянин також намагався, бодай кілька разів смикнути за мотузок і вдарити у дзвін, бо згідно з віруваннями це приносило щастя.

З давніх-давен існує в Україні повір’я, що на Великдень під час сходу сонце «грає». На Гуцульщині кожен, хто побачив сонце, яке сходить, знімав капелюх, повертався обличчям на схід, віддавав йому глибокий поклін, хрестився і промовляв: «Слава тобі, Господи, за личенько твоє Господнє, що ся показало, слава тобі, просвященне!» На Поділлі гадають, що сонце – це відблиск з лиця Божого, а на Волині вважають, що сонце – «цар неба».

На Буковині парубки споруджували гойдалку-«колиску» за три дні до Великодня «у знак того, що повісився Іуда». Неподалік  неї розкладали вогнище,  щоби не приставало «Іудине зло до тих, хто колисатися буде». Дівчата вбирались в найліпший одяг, голови прикрашали вінками або заквітчували квітами. Хлопці збиралися коло церкви, заводили парубоцькі ігри: «Дзвіницю», «Вежу». На західній Україні молодь продовжувала збиратися під церквою, де співали гаївки і проводили різні забави.