Культура та традиції народу України
Великдень
Писанки - символічний розпис на яйцях
Стосовно української території, її населення створювало писанки задовго до того, як прийняло релігію, що ввів князь Володимир. Цей факт свідчить про те, що те не типово християнський звичай. Скоріше, це компроміс, на який пішла православна церква щодо язичницьких обрядів прославляти яйце як символ народження, початку життя та пробудження природи навесні.
Також, мета таких дій була однакова для багатьох народів – принести добробут, добре здоров’я, захистити від злих духів. У Київській Русі такі речі з маленькими камінцями всередині використовували в ритуалах, неначе брязкальця, та називали торохкальцями. Символи сонця та води, що прикликають сонце та достатньо дощу й таким чином забезпечують гарний врожай, були відомі за прадавніх часів.
Навесні, коли все живе відроджується, українка сідала “оновлювати світ”. Для ритуалу вона готувала непочату воду, непочатий вогонь, нові горщики, нові полотняні серветки, бджолиний віск, свічку, натуральні фарби, розламану надвоє кісточку-вилку з півнячих грудок. Вогонь добував господар дому, а до інших предметів ніхто, окрім господині, не мав права торкатися.
З плином часу ритуал дещо спростився – вода тепер використовується кип’ячена, а для розпису використовують писачок. Окрім цього, традиція залишилася незмінною. Перші знахідки розписаної шкарлупи на теренах України датуються IV століттям до нашої ери.
Писанкарство- стародавня техніка розпису яєць за допомогою воску. Здавна прийнято писати писанки до свята світлого Великодня в якості сувеніра, оберега для будинку й родини. Cлово писанка означає записувати певні символи в кожний виріб. Найчастіше малювали геометричні або рослинні орнаменти, тварин, риб, птахів, людей, жінок Берегинь, а також звичайно, християнські символами.
Писанка - це прекрасний символ відродження, весняного розквіту, сонця, повернення природи до життя. Сьогодні писанкарство тісно входить разом з іншими великодніми традиціями в кожний будинок, з кожну українську родину.
Паска - український обрядовий хліб до Великодня
Почнімо з назви, яка ймовірно походить від назви обрядового хліба – паска прийшла в народну культуру з назви церковного хлібу циліндричної форми, який випікається в церкві в переддень Великодня й зветься артос.
Перш ніж ми перейдемо до опису традицій і обрядів які були поширені у минулому, а деякі з них досі збережені і щороку відтворюються, ми маємо з’ясувати одну важливу річ. Сьогодні під паскою ми звикли уявляти солодку здобу, щедро здобрену родзинками, сушеними фруктами, прикрашену білою поливкою зверху. Традиція білих поливок це новотвір який став поширеним у ХХ столітті й прийшов до нас з традиції виготовлення десертів, ромових баб та тістечок. Змінився і смак. У минулому пасками звали великі круглі хлібини спечені на черені з білого пшеничного борошна. Прикрашали такі паски викладеним з тіста хрестом, косичками які викладають зверху. А от хліби спечені з додаванням великої кількості жовтків, цукру, здобрені шафраном, родзинками звались бабами. Цю назву ще й нині вживають паралельно з "паскою" – "баба", "бабка", "бабчина". Зі зникненням практик домашнього хлібопечення під паскою все більше почали розуміти саме здобний, пухкий, солодкий хліб. На Гуцульщині бабу готували з пшеничного чи кукурудзяного борошна, змішаного з незбираним кисляком чи молоком та маслом, яйцями сметаною. Таке тісто мало вкиснути протягом дня, а пеклась надвечір.
Тож тепер зрозуміло, чому у минулому пшеницю чи пшеничний хліб звали «паскою». А ці фразеологізми і досі побутують в українському суспільстві:
«Дочекався гречаної паски», що значило про велику нужду.
«Паска, ще в колосі», що значить нежате пшеничне поле.
Паски пекли в четвер чи суботу. Надвечір замішували опару (здебільшого на молоці), а зранку додавали борошна та яєць. Але на момент розмішування вся хата вже мала бути прибраною й побіленою, долівка стягнута червоною глиною.
Процес приготування вважався сакральним і жіночою роботою. Нерідко господині виганяли всіх із хати, щоб ніхто не кричав під час замішування й підняття тіста. Запалювали свічку, молились і розпочинали вимішувати. Хрестили тісто, а також буханчики пасок перед тим як висаджувати їх у піч.
Методи і практики контактної і імітативної практики були дуже поширені. У горянській гастрономії, перш ніж розводити тісто спалювали у ночвах кілька пір’їн, а на Покутті діжу чи ночви ставили на подушку ці ритуальні дії мали допомогти, щоб паска вдалась легкою, пухкою. На Закарпатті коли просівали муку на паску, на підлогу стелили гуню, під неї клали сокиру. Господиня, що вимішувала тісто теж стояла на гуні. Вірили і в оберегові властивості тіста.
Вчиняли тісто у хлібній діжці або ночвах. Спершу діжу потрібно було теж підготувати: вимити, обкурити ладаном, іноді її підв’язували червоним новим поясом, обтирали новим красивим рушником.
Вважалось, що паска вийде доброю і смачною, навіть без всіляких додатків, якщо жінка пече її з гарним настроєм та щирими добрими думками.
Навіть вода у якій мила руки, жінка, що місила тісто мала особливу силу. Ще мокрими руками, жінки у яких були малі діти «обмивали» їм личка аби були здорові. Доторкнутись потрібно було й до лопати якою саджали паски в піч, аби не хворіти протягом року.
«Гей, дівчатка, весна-красна, зілля зелененьке…»
Олена Громова
Одним з найбільших і найурочистіших календарних свят серед українського народу є Великдень – Світлий Празник Христового Воскресіння. Це свято багате на церковно-обрядові та народні звичаї. З ним пов’язано багато традицій, ритуалів та символів.
Другий день великодніх свят є одним з найцікавіших та найактивніших для молоді. Його часто називали: обливаний, поливаний, водяний понеділок чи волочильний. За традицією цього дня люди відвідували один одного, христосувались, дарували писанки, крашанки, паски, калачі. Як зазначає Олекса Воропай, назва волочильний збереглась завдяки тому, що в цей день парубки ходили - «волочилися» від хати до хати за писанками, при цьому залицялися та придивлялися до дівчат. Адже, закінчився піст і розпочинався період коли могли і засватати. Дітки ходили в гості до хресних батьків, онуки до бабусь, несучи їм гостинці – паски, струцлі, пироги та крашанки. Такий самий гостинець («волочільне») їм давали з собою, тому в багатьох регіонах України цей понеділок ще називався - «волочебним».
На Холмщині хлопці ходили від хати до хати з віншуванням: «Христос воскрес! Віншуємо з Великодньом! Здоров'я і всього доброго, жебись ви дочекали здорово од Великодня до Перевод, од перевод на безроку до сто літ, од сто літ поки воля Божа!» Господар дарував їм пару свячених яєць, а як у хаті була дівчина, то парубки обливали її водою і вимагали від неї писанки.
На Львівщині парубки в ніч з неділі на понеділок обходили хати і зупинившись під вікнами, співали дівчатам величальних пісень «риндзівок», за що дівчата обдаровували їх писанками.
«Тобі, Ганунейко, риндзівка,
А нам писанок кобівка.
Тобі, Ганунейко, виградзанє,
А нам писанок ціле дзбанє.
Тобі, Ганунейко, красна піснь,
А нам писанок сорок і шість».
По закінченню віншування дівчина виносила хлопцям кілька писанок і гроші.
Але найцікавішим із всієї обрядовості був звичай обливатися водою на другий день свят, який побутував по всій Україні. Це є типове весняне очищення водою, подібне до зимового на Водохреща, літнього на свято Івана Купала, що має давні праслов'янські корені. На Гуцульщині, Закарпатті, Буковині, Покутті ще до сходу сонця дівчата йшли умиватися, а хто і купатися у річках, потоках, біля криниць. Хлопці підстерігали дівчат коло води і обливали їх «аби врода не в’янула», а дівчата обливали хлопців, аби їм хазяйство велося. Дівчата старалися відкупитися від хлопців писанками, крашанками, а на Гуцульщині ще й сирними кониками, аби не дуже обливали їх. Вважалося, що хлопець, який обливає дівчину, хоче одружитися з нею. Треба зазначити, що на Гуцульщині ще в кінці ХІХ на поч. ХХ ст. такого звичаю не було, з'явився він значно пізніше. Відомий дослідник Гуцульщини Володимир Шухевич відмічає, що одяг гуцулів був занадто коштовним, щоб його обливати водою.
На Закарпатті в понеділок обливали водою хлопці, а у вівторок – третій день свят – обливали дівчата, бо вважалося, що в такий спосіб можна накликати весняний дощ. Нині на Львівщині та Закарпатті, Тернопільщині молодь використовує парфуми, залицяючись одне до одного.
На Бойківщині та Буковині під церквою, ввечері на гаївках хлопці з виготовлених бузинових бризкалок обливали дівчат. У Львові молодь до сьогодні, накуплявши сучасних пластикових бризкалок, обливає всіх в понеділок, вітаючи із Великоднем, і в такий спосіб відтворюючи давню традицію. У нашому музеї можна побачити автентично виготовлену «сикавку» - циліндричний пристрій для обливання водою, привезений нашими етнографами з Львівщини. В минулому році ми спробували показати нашим відвідувачам її в дії. Вражає те, що потік води досягає близько 6 м. довжини покриття.
Після обіду молодь збиралася коло церкви, палила багаття – «клала ватру», водила веснянки, гаївки. Діти гралися крашанками в ігри – в «котка», «набитки», «кидка», «відгадки» тощо. Готували собі «моцаки» - яйця, залиті воском, які використовували для гри в «навбитки». Старші жінки в іграх участі не брали. Молодь, а вслід за ними і маленькі діти, на свята ходили навколо села, на вигони чи біля церкви співали веснянки «гаївки», водили «Кривого танця», «Коструба», «Жучка» та інші.
Магічною силою наділялися на свято і церковні дзвони, вважалося якщо постояти під великим дзвоном у великодні дні, то обов'язково наберешся сили, міцності та здоров'я на цілий рік. Кожен селянин також намагався, бодай кілька разів смикнути за мотузок і вдарити у дзвін, бо згідно з віруваннями це приносило щастя.
З давніх-давен існує в Україні повір’я, що на Великдень під час сходу сонце «грає». На Гуцульщині кожен, хто побачив сонце, яке сходить, знімав капелюх, повертався обличчям на схід, віддавав йому глибокий поклін, хрестився і промовляв: «Слава тобі, Господи, за личенько твоє Господнє, що ся показало, слава тобі, просвященне!» На Поділлі гадають, що сонце – це відблиск з лиця Божого, а на Волині вважають, що сонце – «цар неба».
На Буковині парубки споруджували гойдалку-«колиску» за три дні до Великодня «у знак того, що повісився Іуда». Неподалік неї розкладали вогнище, щоби не приставало «Іудине зло до тих, хто колисатися буде». Дівчата вбирались в найліпший одяг, голови прикрашали вінками або заквітчували квітами. Хлопці збиралися коло церкви, заводили парубоцькі ігри: «Дзвіницю», «Вежу». На західній Україні молодь продовжувала збиратися під церквою, де співали гаївки і проводили різні забави.