Історичні зв'язки
між Швейцарією та Україною

Ірина Михалків-Винник, член Національної спілки журналістів України (НСЖУ)

У 2017 році я готувала дослідження про інтернованих польських солдатів у Швайцарії протягом Другої Світової війни для української газети. Чому мене зацікавила ця тема? Бо в різних кантонах Швайцарії зустрічалися так звані «польські дороги» – «Polenweg», а в Тічино є «Strada dei Polacchi».

«Strada dei Polacchi» – це лісова дорога через невисоку гору в селі Арченьйо (кантон Тичіно). Майже кілометр добротної, вузької дороги видовбаної в твердому граніті. На одній із скель велике зображення польського герба – білого орла на червоному тлі, поруч встановлена у 1995р. металева табличка італійською та польською мовами: «Ця дорога була збудована під час Другої світової війни польськими солдатами, інтернованими в Швайцарії».

Так, як до 1939року Галичина входила у склад Речі Посполитої, то у війську польському були українці, переважно галичани. Почала пошук інформації, писала листи в місцеві комуни, до українських істориків, до місцевого студента-історика, який писав дипломну роботу на цю тему, в архіви. Врешті, подалася до Федерального архіву в Берн, щоб встановити скільки ж було українців. Архів у Берні мені не допоміг, так, як прізвища галичан, лемків та поляків майже однакові, а віросповідання – католицизм та православ'я може бути і в одних, і в інших.

Коли інформація вже була зібрана, також завдяки і швайцарським, і польським джерелам, то прийшла відповідь на мій лист від громади старійшин в Лозоне (Patriziato Losone) від пана Павловскі (Stanislao Pavlovski) – сина інтернованого поляка. При зустрічі він розповів, що в Лозоне біля казарми під церквою Chiesa della Madonna di Arbigo є старий камінь, на якому напис кирилицею і ніхто не знає, що там написано.

Гранітна брила із написом «Борцям за волю України 1918-1946р.»🤔, стояла просто на землі за кущами, обросла мохом та почорніла від часу. Такого, мабуть, не має на території жодної з країн Західної Європи. Ця пам'ятка унікальна. Але чому вона тут?

У ніч з 19 на 20червня 1940р. Друга Піхотно-стрілецька дивізія війська польського в кількості 15863 солдатів під командуванням генерала Броніслава Пругара-Кетлінґа разом із 45-м французьким корпусом та кількома сотнями цивільних перейшли французько-швайцарський кордон в кантоні Юра зі зброєю та кіньми, які ще залишилася у них після бою з німцями на території Франції. Маса війська – 41869 вояків була інтернована й роззброєна.

У польській дивізії інтернованих у Швайцарії за даними Комунікату Українського Червоного Хреста в Женеві було три тисячі українців, котрі служили у війську польському.

Навесні 1941 р. дивізія була розділена на декілька підрозділів, розкидана по таборах по Швайцарії і скерована на фізичні роботи: будівля доріг в лісах і горах, будівництво мостів, очищення лісових теренів. За п’ять років було збудовано 63 мости, 450км доріг, викорчувано 1300га лісу, було здобуто 1000га цілини та видобуто 90000 т матеріалу з шахт.

Завдяки активній діяльності Українського Червоного Хреста, зокрема Євгенія Бачинського – церковного й політичного діяча, журналіста й дипломата, вдалося встановити контакти з українськими солдатами й почати допомогову акцію.

Є. Бачинський, «Краківські вісті», 1940р.: «Український Червоний Хрест в Женеві має зв’язки майже зі всіма таборами, де поміж поляками є інтерновані українці. Це була нелегка справа досягти контакту з нашими людьми, і навіть довідатися, де вони перебувають, бо вся влада по цих таборах, у руках польських старшин, при тому швайцарське командування почуває окрему нехіть сприяти "сепаратизмові". А проте Комітет Українського Червоного Хреста досяг свого і в міру невеличких засланих "Обєднанням" і ін. запомог. орґанізаціями Злуч. Держав і Канади, поодиноких парохій і приватних осіб діє, що може. Комітет Українського Червоного Хреста в Женеві, що, до речі, складається в більшості з приятелів України, швайцарців, листується з численними інтернованими окремих таборів, висилає потребуючим білля, взуття, мило, тютюн та українські книжки. Комітет також відшукує родини окремих інтернованих у Франції і на теренах прилучених до Совітів, або Німеччини, а так само і на заокеанській еміґрації. Український Червоний Хрест в Женеві має численні подяки і надзвичайно цікаві листи від наших інтернованих з описом іноді дуже наївним і жалісним малоосвічених людей, але повних національного завзяття.

Окрім Є. Бачинського, місію допомоги інтернованим українцям взяли на себе о. Мирослав Любачівський, який перебував на той час у Швайцарії, як наставник греко-католицьких семінаристів з Америки, пастор-реформатор Теодор Бурко та професор, композитор О. Нижанківський. «Комітет Українського Червоного Хреста в Женеві прив’язує велику вагу щодо постачання українських книжок для інтернованих. На щастя п. Євген Бачинський, що мешкає в Швайцарії від 30років має бібліотеку і багато українських книжок, якими обдаровує інтернованих. Але це краплина в морі! Треба ще книжок, головно з красного письменства і в цій справі Комітет вже звернувся до Українського Видавництва у Кракові.»

У травні 1945р. інтернованих було евакуйовано зі Швайцарії до Франції, де вони очікували демобілізації. Швайцарський уряд і альянти, визнали комуністів за легальну владу у Польщі. Пругар-Кетлінґ з частиною солдатів повернувся на Батьківщину, решта виїхала до Америки та Британії, подалі від радянських «визволителів». Частина інтернованих приєдналася до повстанських загонів Опору в Італії, Франції, Бельгії, тощо. А кілька десятків залишились у Швайцарії, одружившись з місцевими жінками. Можемо припустити, що камінь, встановлений у 1946році, залишили саме ці українські солдати.

У вересні 2025року в Лозоне на території військової казарми, де колись, 80років назад були табори інтернованих – відбулися урочистості. Посольство республіки Польща у Швайцарії відзначало на офіційному рівні 80-ту річницю будови Польської дороги.

Цьогоріч маємо 80-ту річницю встановлення українського каменю. Варто би також про це згадати, відзначити, замовити історичне дослідження, як це зробили поляки, відправити Богослужіння за солдатами та покласти вінки біля каменя.

______________

🤔 Чому на камені вказано «1918–1946»?

• 1918 рік — це символ політичної тяглості. Саме у 1918 році була проголошена незалежність Української Народної Республіки (УНР). Більшість інтернованих солдатів-українців походили з Галичини, яка у міжвоєнний період відійшла до Польщі, але вони продовжували вважати себе громадянами омріяної вільної України.

• 1946 рік — це рік офіційного закриття таборів інтернованих у Швейцарії та момент, коли останні солдати залишали Лозоне. Камінь став прощальним пам'ятником-маніфестом: вони присвятили його усім, хто боровся за волю України від початку революції (1918) до моменту їхнього змушеного вигнання після Другої світової війни (1946).